Моя стаття

Юлія Оліховська

ТРЕНІНГ ЯК НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА ФОРМУВАННЯ МОВЛЕННЄВОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ВИКЛАДАЧА ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

Актуальність теми. Сучасні вимоги до професійної кваліфікації конкурентноспроможного педагога передбачають мовно-мовленнєву компетентність у процесі професійної діяльності. Одне з основних завдань педагогічних ВНЗ – формування мовленнєво компетентного фахівця, оскільки реалізація набутих теоретичних та практичних педагогічних умінь та навичок, спрямованих на вирішення завдань освіти, немислима без одного із провідних методів навчання – словесного.

Необхідним є пошук такої методики роботи, за якої майбутні педагоги набували техніки мовлення та виховували свою мовленнєву культуру та етикет. Важлива роль у цьому процесі належить залученню студентів до активної участі у різноманітних тренінгах.

Метою статті є розглянути навчальний тренінг як засіб формування готовності майбутніх викладачів до професійної діяльності.

Аналіз досліджень і публікацій. Питання включення тренінгу в професійній освіті майбутніх педагогів порушується у дослідженнях А.Й. Капської, О.М.Семеног, Л.О Мацько, Г.М.Сагач, О.А. Лавріненка та ін.. Вагомі наукові здобутки у вирішенні проблеми формування мовленнєвої компетентності отримали Т. Донченко, Л. Мацько, В. Мельничайко, А. Нікітіна, Л. Паламар, М. Пентилюк, Л. Скуратівський, Л. Струганець, Г. Шелехова та ін. У своїх працях вони підкреслюють специфіку мовленнєвих умінь як прояв професіоналізму, визначають структуру і зміст комунікативності, де мовлення є домінуючим компонентом, необхідним у педагогічному процесі, пропонують методику управління процесом формування мовленнєвих умінь у системі навчання студентів філологічних та нефілологічних спеціальностей, звертаючи увагу на основні найбільш уживані порушення мовних і мовленнєвих норм у комунікативному розвитку особистості.

Виклад основного матеріалу. В ієрархії типів компетенцій чи не найголовніше місце посідає мовленнєва. На думку М. Пентилюк, мовленнєва компетенція, "спираючись на мовну, включає систему мовленнєвих умінь, що слугуватимуть учням для спілкування в різних життєвих ситуаціях. Мовленнєва компетенція кожної особистості виявляється у виробленні вмінь користуватись усною і писемною літературною мовою, багатством її виражальних засобів залежно від мети і завдань висловлювання та сфери суспільного життя" [5, с.5]. Таким чином, мовленнєва компетенція – це вміння практично застосовувати знання мови, виправдано користуватися її одиницями, а також володіти мовленнєвими вміннями і навичками на основі засвоєних мовленнєвознавчих понять.

Мовленнєва культура є важливим складником професійної майстерності педагога. Викладачеві вищої школи вона необхідна особливо, оскільки від якості його мовлення, від мистецтва мовленнєвого спілкування суттєво залежать результати та якість засвоєння знань студентами. “Змазаність” в усному мовленні педагога, який сам не зміг навчитися правильному зразковому мовленню, належить до поняття некомпетентності.

Навчання техніці мовлення є необхідним етапом в оволодінні мистецтвом слова. Будь-якого оратора, диктора повинно бути добре чути, а це залежить від добре поставленого голосу й уміння користуватися ним. Розуміння мовлення водночас залежить і від ясності, виразності вимови, тобто дикції. Публічна мова повинна бути правильною,відповідати орфоепічним стандартам вимови. Тільки наявність цих умов дає можливість ораторові передати не тільки зміст його промови, лекції, а й все естетичне й емоційне багатство свого мовлення.

Ефективним способом оволодіння технікою мовлення є мовленнєві тренінги. Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення поняття “тренінг”, що приводить до розширеного тлумачення методу і позначення цим терміном різних прийомів, форм, способів і засобів, що використовуються у процесі викладання. Термін “тренінг” (англ. train, training) має такі значення: навчання, виховання, тренування, дресирування. Звідси і неоднорідність наукових визначень тренінгу. Ю. Н. Ємельянов визначає його як групу методів розвитку здібностей до навчання й оволодіння будь-яким складним видом діяльності [2].

Є також декілька підходів до визначення тренінгу як певного шаблону, узагальнених принципів діяльності: тренінг як специфічна форма дресирування, тренінг як тренування, тренінг як форма активного навчання, тренінг як метод створення умов для саморозкриття особистості [1, c. 17–18].

На думку Т. Пічугіної , допомогти педагогові удосконалити мовленнєву майстерність можна через опанування навичками дихання, голосу, дикції й орфоепії. Під час навчання техніці мовлення тренувальні вправи на розвиток мовленнєвого дихання, голосу, дикції й орфоепії треба проводити одночасно[6].

Ефективними є тренінги на розвиток техніки мовлення. Передусім для мовленнєвого дихання. Звучний, гнучкий, красивий голос – це, насамперед, правильно поставлене дихання. Таке дихання називають мовленнєвим (фонаційним, або звуковим), що потребує спеціального тренування.

Для мовлення, особливо монологічного, звичайного фізіологічного дихання не вистачає. Мовлення і читання вголос потребують більшої кількості повітря, постійного дихального запасу, дозованої його витрати і своєчасного поновлення.Відомо, що дихати треба обов’язково через ніс. Під час публічного виступу носовим диханням ми можемо користуватися тільки перед початком мовлення або під час великих пауз. На малих же паузах повітря добирають ротом, тому що швидко, повно і безшумно вдихнути через довгий вузький носовий прохід неможливо. У мовленнєвому диханні вдих і видих не однакові, видих набагато довший за вдих. Інша і послідовність дихання. Після короткого вдиху настає пауза для зміцнення черевного пресу, а потім – довгий звуковий видих.

Тому кінцевою метою роботи над мовленнєвим діафрагмально-реберним диханням є  тренування подовженого видиху та вміння раціонально витрачати запас повітря на час мовлення. Для цього необхідно привчити м’язи, що беруть участь у дихальному процесі й утримують грудну клітку в розширеному стані, не розслаблюватися пасивно відразу ж після вдиху. Розслаблення їх повинно відбуватися поступово, відповідно до потреби. Для вироблення такого типу дихання розроблені навчально-тренувальні вправи з розвитку і зміцнення діафрагми, черевних і міжреберних м’язів.

Наступний тренінговий етап  – це практичні заняття з покращення голосу [7].

Які ж характерні особливості голосу педагога?

1. Уміння керувати силою голосу: чим більше тиск повітря на видиху, тим більша сила звуку;

2. Гнучкість голосу: вміння легко його змінювати, підкоряти змісту;

3. Рухомість: зміна за висотою (до двох октав, у звичайному звучанні

приблизно до трьох–п’яти нот);

4. Об’єм голосу, тобто діапазон.

Зрозуміла чітка дикція – перша й обов’язкова умова гарного мовлення. Внаслідок недбалості у звуковимові мовлення стає невиразним і нерозбірливим. Це виявляється в “з’їданні” кінцевого приголосного чи звуків у середині слова, звучанні “крізь зуби”. Нерухома верхня і млява нижня губи заважають чіткій і правильній вимові багатьох свистячих і шиплячих приголосних. Мовлення часто буває нерозбірливим унаслідок швидкого темпу, коли слова нібито “настрибають” одне на одне. Говорити треба плавно, привчитися чітко артикулювати ротом, широко його відкриваючи. Це є важливою умовою для формування звука. Красива дикція готує мовленнєвий апарат до творчого процесу, робить звичною точну артикуляцію всіх звуків мовлення, допомагає виразності слова. Основою дикції є злагоджена й енергійна робота всіх м’язів, які беруть участь у мовленнєвому процесі. Навчально-тренувальні вправи дають можливість розвинути і зберегти їхню еластичність і рухливість. Дотренування дикції належить артикуляційна гімнастика: вправи для розминки і тренування активних м’язів мовленнєвого апарату, які розвивають і зміцнюють м’язи рота, щелепи, губ, язика; вправи для правильного відпрацьовування артикуляційного укладу кожного голосного та приголосного звука.

Із звуковою стороною мови пов’язані насамперед фонетичні й орфоепічні (вимовні) норми [4]. Це розділ мови, де вивчають правила і закони правильної вимови. Правил в орфоепії є дуже багато, їх засвоєння гарантує зрозуміле, гарно оформлене мовлення.

Культура мовлення викладача тісно пов’язана з лекторською майстерністю [3]. З огляду на це велику увагу слід приділяти порадам з лекторської майстерності, а саме таким, як інтонаційно-виразні засоби мовлення. Підготовлений для виступу текст лектору доцільно проінтонувати, тобто визначити в ньому логічні паузи і наголоси, зробити відповідні розмітки. Кожне речення, що промовляється, поділяється за змістом на частини, які складаються з декількох слів або, навіть, з одного слова. Такі змістовні групи в середині речення називають мовленнєвими тактами, або синтагмами (мовними ланками). В усному мовленні кожний мовний такт відокремлюється від іншого зупинками різної тривалості і наповненості, так званими логічними паузами.

Логічний (або змістовний) наголос – це опора думки, як говорив                         К. С. Станіславський, – це “вказівний палець”, що виділяє головне слово у фразі або групу слів у реченні [8].

Логічні акценти розставляють залежно від мети висловлення, від головної ідеї всієї теми і групи слів. Логічного наголосу найчастіше досягають підвищенням або зниженням тону – тональним наголосом. Зміна висоти тону дає змогу найбільш повно передати можливі відтінки значимості того чи іншого слова в його зв’язку з іншими. Коли ж використовують тільки силу голосу, навіть у комбінації з уповільненими паузами, виходить монотонія, яка стомлює того, хто говорить, а тим більше того, хто слухає.

Особливої уваги ми надаємо порадам з гігієни і профілактики порушень голосу, тому що, як свідчить досвід, викладач не завжди озброєний такою інформацією [7]. Тому у повсякденному житті завжди слід дотримуватися таких правил:

1. Найкращий спосіб для збереження професійного звучання голосу – це зарядка, що містить у собі дихальну й артикуляційну гімнастику. Голосовий тренінг створює позитивні емоції і надихає на творчий процес.

2. Не перевтомлюйте голосовий апарат занадто великою кількістю виступів. 3. Перед виступом бажано випити склянку теплого чаю

4. Пам’ятайте, що вдихати крейду дуже шкідливо, тому стежте за вологим протиранням дошки.

7. Хвилювання, стреси негативно впливають на голос, від чого він починає зриватися, губиться чистота, інтонаційна рухливість, витривалість.

Висновок. Кожен викладач вищої школи повинен володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови, постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання. Неможливо весь педагогічний шлях пройти тільки із знаннями, здобутими у стінах ВНЗ. Слід вдосконалювати культуру свого професійного мовлення протягом усього життя.

1.     Вачков И. В. Основы технологии группового тренинга. Психотехники: Учеб. пособие. М., 1999.

2.     Емельянов Ю. Н. Активное социально-психологическое обучение. Л., 1985.

3.     3апорожец Т. Н. Логика сценической речи. М., 1974.

4.     Козлянинова И. П. Орфоепия в театральній школе. М., 1974.

5.     Пентилюк М. Наукові засади комунікативної спрямованості у навчанні рідної мови // Українська мова і література в школі. – 1999. - №3. – С.5.

6.     Пічугіна Т.С. Покращення лекторської майстерності викладача вищої школи – шлях до професійного успіху//Вісник львівського університету: серія педаг. – 2009. – Вип.25.- Ч.3. – С.61-69.

7.     Савкова З. Б. Как сделать голос сценическим. М., 1975.

8.     Станиславский К. С. Собр. соч. Т.3. 1978.